Туристи, що відвідують кафе «Під брамою» та, частуючи вишукані страви, милуються фортецею та краєвидами, навіть не підозрюють як називається район біля фортеці внизу, де видніється старий, єдиний збережений у місті дерев’яний храм. Від Замкового мосту, який є кам’яним перешийком між Старим містом та фортецею, до Карвасар униз ведуть стрімкі сходи, спуск якими запам’ятається туристам надовго багатством вражень.

Цей, майбуть наймалочисельніший за населенням район міста, що розтягнувся вздовж річки Смотрич носить назву Карвасари. Таку назву рідко де можна зустріти в інших містах України! Етимологія назви, на перший погляд, проста: кажуть, це перекручене слово Караван-сарай. Кам’янець, як великий торгівельний центр, повинен був мати заїжджий двір для гостей з інших міст та країн. І він з’явився ще у XVI ст. Під час 27-річного правління турків у місті (1672-1699) саме тут стояли каравани з коней та верблюдів, гружених товарами східних купців. Та й не лише за Туреччини було так, думаю. Адже слово “караван-сарай” вживалося і в Польщі, і в Литві, і на Балканах.

Та є і інші версії походження слова. “В “Енеїді” І. Котляревського слово «карвасар» вживається в іншому значенні. 1988р. О.К.Нечитайлo писав у газету “Прапор Жовтня” наступне: Що таке “карвасар”? Це самодіяльні суди на миру, де найавторитетніші люди громади вирішували спірні питання. Біля підніжжя фортеці, на церковній площі збирався карвасар. З часом назва поширилась на весь район”.
Є ще одна, перчена, народна версія. Жила, кажуть, у цій місцині відома всьому містові Сара – жінка легкої поведінки, а по простому – “курва”. Масові походи “до курви Сари” породили невдовзі назву району, де вона мешкала, – “Курвисари”, яка пізніше трансформувалася в “Карвасар.

Ще у ХІХст. Карвасари були окремим містечком, яке прилягало до Кам’янця. І це сталося цілком природно. У XVIIIст. на Карвасарах оселяються міщани й ремісники, яким не залишилося місця на тісно забудованому острові – ядрі Старого міста. Дорогі райони середмістя заселяла, як правило, шляхта. Завдяки новим поселенцям старовинний район змінює своє обличчя. Вздовж вузеньких вуличок з’являються дерев’яні будинки та глиняні хати, біля річки розташовуються численні млини, поблизу головних доріг шикуються корчми та заїзди.
Наприкінці XVIIст. виникла потреба у власному храмі району. Тоді, певно, й будується дерев’яна Хрестовоздвиженська церква.